Не знаю, що говорить статистика про фізичне насильство по відношенню до дітей, але практика психолога і часто проголошувані навколо фрази типу «Мене били і виріс нормальною людиною, а як по-іншому?», змушує мене повірити в те, що цифра людей, які піддавалися фізичному насильству в дитинстві просто катастрофічна, думаю вона точно не менше 80%. І зараз ситуація не набагато краще, тому що до сих пір існує думка, що фізичне покарання – це норма виховання.
А насправді, нормою вважається, коли дитина відчуває безпеку, любов, захист, зростає, розвивається, проявляє цікавість, пізнає світ і вважає тата і маму тими, хто завжди, щоб не сталося, будуть на його боці.
І уявіть, що живе дитина, а його б’ють, б’ють з жорстокістю, тим, що попадеться в руки, який жах, біль переживає в ці хвилини малюк! Яку самооцінку він тоді формує, якщо найближчі люди так себе поводять, значить «я – істота, яка заслуговує такого ставлення, яку можна вбити, знищити …». А ще часто в моменти розправи, дорослі забороняють проявляти хоч якісь емоції: плакати, відстоювати себе, ніякого свого реагування, а це вже форма психологічного насильства.
Ця емоційна біль проростає глибоко всередину і коли ми зростаємо, вона все ще з нами, але ми навчилися її не помічати, заморозитися, не відчувати. Тому що поряд з цим болем вже глибоко сформоване переконання: «я жахливий, поганий, негідний, такий який я є, я не потрібен, мене справжнім не люблять, потрібно виправдовувати очікування, відповідати вимогам і підлаштовуватися під тата й маму», але як би дитина не намагалася, у неї нічого не виходить, тому що його все одно б’ють. І дитина не розуміє, що причина зовсім не в ньому…
А глибинне переконання вже сформувалося – «Я – ПОГАНИЙ» і це переконання йде по життю разом з людиною. Воно глибоко заховане, далеко в підсвідомості, боляче його усвідомлювати, людина буде намагатися прикрити його безліччю життєвих правил: «якщо я буду все робити для інших, мене будуть любити», «цінувати, любити себе – це егоїзм, потреби інших важливіше» …